Производство браслет для плавания в бассейне заявка

Про Ужгород

На карті України Ужгород — лише маленька географічна точка. Найменший за площею регіональний центр. Найвіддаленіший західний пункт нашої країни.

Чому ж залишає це місто над річкою Уж такий яскравий слід у пам’яті кожного, хто хоч раз його відвідав?

Ужгород — горде місто. З шанобою ставиться воно до колег-мегаполісів, але водночас завжди знало і знає собі ціну. Ціну свого інтелекту, своїх природою даних можливостей, свого економічного потенціалу. Ніде ви не знайдете ще одного такого міста, в якому органічно поєднуються старовинний спокій і сучасна бізнесова хватка. Воно може стати колискою душі для тих, у кого пробудилася ностальгія за щасливим безтурботним дитинством, і благодатним грунтом для тих, хто прагне розпочати свою власну успішну справу.

Ужгород — місто, відкрите для всіх. Його називають перлиною Карпатського Єврорегіону. А ще — золотими воротами України в Європу. На сьогодні Ужгород товаришує з 9-ма своїми побратимами в різних частинах світу. Його прапор зберігають з однаковою повагою і в словацьких Кошіце та Міхаловце, і в угорських Бейкешчаба та Ніредьгазі, в Чеській Ліпі, в німецькому Дармштадті, датському Горсенсі, американському Корвалісі, російському Орлі. А на гербі Ужгорода, як і в сиву давнину, зображена незмінна соковита вино­градна лоза — символ багатства, доброзичливості і братерства.

УЖГОРОД НА ІСТОРИЧНІЙ І ГЕОГРАФІЧНІЙ КАРТАХ

Ужгород розташований у передгір’ї Карпат по обидва береги річки Уж при виході її у північносхідну частину Дунайської низовини. Місто є адміністративним, освітнім, науковим і культурним центром Закарпатської області, на території якої проходять ділянки Державного кордону України з Польщею, Словаччиною, Угорщиною і Румунією. На півночі і північному сході Закарпаття межує з Львівською та Івано-Франківською областями. Покриті буковими, змішаними і хвойними лісами та альпійськими луками, гірські масиви Українських Карпат займають три чверті території Закарпатської області, де розміщена відома точка географічного центру Європи (поблизу с.Ділове Рахівського району).

Завдяки особливостям географічного розташування Закарпаття завжди відігравало роль своєрідного «ділового мосту» у встановленні зв’язків між Східною і Західною, Північною і Південною Європою. Впродовж тисячолітньої історії у Закарпатті склалося унікальне в Європі мультиетнічне і мультикультурне середовище. Вражають багатством та різнобарв’ям музично-пісенна, історико-архітектурна спадщина, фольклорні та мистецькі традиції краю. Сотні джерел мінеральних вод з різноманітними лікувальними властивостями, значні запаси термальних вод, екологічно чиста природа Карпат є основою потужного рекреаційного потенціалу Закарпаття.

Саме тому Закарпаття і Ужгород, як центр регіону, приречені в найближчому майбутньому стати туристичною меккою Європи. І особливо щодо розвитку етнографічного, т.зв. «зеленого», сільського, пішохідного туризму, санаторного оздоровлення.

До Ужгорода легко доїхати потягом, автобусом чи автомобілем, долетіти літаком. Маршрути з України пролягають через м.Львів на Верецький чи Ужоцький перевали, через міста Івано-Франківськ або Чернівці на Яблунецький і Торунський перевали Карпат. Найбільш зручні маршрути з Південно-Східної Європи пролягають через міста Будапешт і Ніредьгаза в Угорщині, Клуж-Напока в Румунії, а із Західної Європи — через міста Кошіце і Пряшів у Словаччині, Жешув у Польщі. Все частіше для поїздки в Ужгород, наприклад із США, Великої Британії, Франції, Південно-Східної Азії, використовують міжнародні аеропорти у Будапешті або Кошіце, з яких кількагодинна подорож автомобілем завершується у місті над Ужем відразу після перетину державного кордону.

Міста                         Відстань до Ужгорода

Ніредьгаза (Угорщина)                      90 км

Кошіце (Словачччина)                       100 км

Клуж–Напока (Румунія)                       240 км

Львів (Україна)                                    280 км

Івано–Франківськ (Україна)               300 км

Будапешт (Угорщина)                        360 км

Чернівці (Україна)                               450 км

Братислава (Словаччина)                   580 км

Відень (Австрія)                                   620 км

Київ (Україна)                                      790 км

Берлін (Німеччина)                              840 км

Бухарест (Румунія)                               850 км

Варшава (Польща)                               850 км

Прага (Чехія)                                        900 км

В Ужгороді західна лінія територіальної межі міста практично виходить на Державний кордон України із Словаччиною і митно–пропускний перехід на автошляху Київ – Братислава. На південь від міста у 20-ти кілометрах знаходиться прикордонна залізнична станція Чоп і митно-пропускний пункт «Тиса» на автошляху Київ – Будапешт.

Назва міста — Ужгород, за однією із гіпотез, походить від річки Уж і змінювалась у різні часи, залишаючи незмінною кореневу основу назви гірської звивистої річки.

Вік Ужгорода перевищує 1100 років. За свідченнями літописців, місто виникло як фортеця ранньофеодального часу князя слов’ян­ського племені білих хорватів Лаборця.

Територія міста займає площу близько 40 км 2 . Вона умовно поділена на 17 мікрорайонів, які носять історично сформовані назви: Боздош, Болотина, Вербник, Галагов, Горяни, Доманинці, Дравці, Кальварія, Минай, Підзамковий, Промисловий, Радванка, Станційний, Сторожниця, Цегольня, Червениця, Шахта.

Населення Ужгорода багатонаціональне і нараховує близько 70-ти національностей, серед яких переважають українці, росіяни, угорці, а також словаки, цигани, чехи, євреї, німці, поляки, вірмени та ін. Всього в Ужгороді проживає 125,6 тис. чол. і місто є найменшим за чисельністю обласним центром України.

Поштовий індекс міста Ужгорода — 88000

Телефонний код міста Ужгорода — 031-22

СІМ ПАГОРБІВ УЖГОРОДА

Ужгород, як і більшість древніх міст, лежить на семи пагорбах: Замковий, Кальварія, Університетський, Червениця, Шахтинський, Оноківський, Горянський. Сім оборонців і сім няньок юного міста мужніли і розбудовувались із ним, обростали новими вулицями, що сягали все далі і далі. Якщо сім пагорбів Рима чи Москви добре відомі, то ужгородські знані набагато менше, хоча й не поступаються їм колоритністю. Архітектуру звуть застиглою музикою. Музика Ужгорода камерна, її сім нот звучать неголосно, кожна має свій обертон. Коли пальці-краплі весняних дощів торкаються клавіш-пагорбів, умите місто щось тихо промовляє речитативом до свого майбутнього і минулого. Із самих пагорбів місто постає гігантським амфітеатром. Старі чепурні будинки на їхніх схилах нагадують примхливих глядачів, що ревно розглядають сцену лівобережжя із його новою забудовою. Із низини ж дуга пагорбів скидається на лук з тятивою-річкою, заряджений стрілами доріг у напрямку Карпат. Пагорби — улюблена тема місцевих художників. Сотні разів їх відображено на полотнах і фотознімках, проте кожен вбачає у них щось своє.

ЗАМКОВИЙ ПАГОРБ

Найдавнішою частиною міста є Замковий пагорб. Це узвишшя є продуктом вулканічної діяльності періоду формування Карпат. Його висота близько тридцяти метрів. Колись пагорб омивало не тільки головне русло Ужа (зі сходу і півдня), а й її рукав (з півночі і сходу), так званий Малий Уж. Таким чином, гора була оточена течією з усіх боків. Замкова гора лежить приблизно у геометричному центрі міста, обмежуючись вулицями Підградською — О.Фединця — Корзо. Південні схили непомітно переходять у річкову пойму. Із боку Підзамкового парку скелі Замкової гори є неприступними. На вершину пагорба веде кілька доріг: із Підзамкового мосту через вул. І.Ольбрахта; із Пішохідного мосту через пл.Театральну, Пасаж і вул. А.Волошина; від ринку по вул. Духновича. Найкрутіший підйом — по оригінальній вуличці Замкові Сходи, яка розпочинається із 96-ти вгору викладених східців. Згори відкривається мальовничий краєвид північної частини міста.

Замкова гора — ще й символ багатовікової історії міста, скарбниця його багатств. Саме тут виникло одне із поселень, що передувало Ужгороду. Тепер на цьому місці замок.

ЗАМОК

Один із головних предметів гордості ужгородців — древній замок, що височіє у східній частині міста і помітний практично з усіх куточків. Закарпаття — край замків, тільки середньовічних тут налічується дванадцять, а з ранньослов’янськими і дослов’янськими укріпленнями їх ще більше. Але найкраще із них зберігся саме наш, хоча доля зовсім не милувала його. Проте замок був настільки тісно пов’язаний із містом, мав із ним фактично єдину кровоносну систему, що постійно відроджувався за рахунок городян. Недарма зараз він став духовним оберегом міста і цілого краю, неначе віддаючи назад усю вкладену у нього енергію. Заснування замку припадає на ІХ–ХІІІ ст., тобто на часи існування Київської Русі. Згадки про існування укріплення Гунґ на час переходу мадярів у кінці ІХ століття через Карпатські перевали у Тисо-Дунайську низовину ми зустрічаємо в угорських літописах ХІІІ століття, у яких також описаний мужній слов’янський князь Лаборець. Дружина князя зазнала поразки від угорців, а сам Лаборець був убитий у східній Словаччині біля річки, яка тепер зветься Лаборець. У річку Лаборець впадає Уж. Із замком пов’язані легенди та перекази, навіяні таємничістю та романтичністю. Одна з них — про князівну Ужгородської фортеці, про красу якої знали аж у далеких краях. У ті часи переходили через кордон польські війська і нападали на наші міста та села. Один із польських воєвод задумав здобути Ужгородський замок. Аби довідатися, як це можна зробити, переодягнувся незнайомим паном і заїхав до фортеці. Тут випадково познайомився із князівною. Дівчина до нього залюбилася та розповіла йому, як можна здобути замок через потайний хід, таємницю якого знали лише члени родини володаря замку. Але батько довідався про зраду і віддав наказ живою замурувати дочку в стіну замку, а її коханого наказав стратити. З того часу, як розповідає легенда, опівночі починає ходити по замкові привид в образі дівчини, яка шукає свого коханого, а з першими півнями зникає, щоб назавтра опівночі знову вийти на пошуки свого кохання.

Але у нашій подорожі ми залишимо легенди та перейдемо до історичних подій. Уже тоді замок знаходився на сучасному місці чи, принаймні, недалеко від нього. Хоча ми не маємо описів чи зображень, які передали б нам вигляд Ужгородського укріплення, але міць цієї твердині засвідчує факт, що у 1086 році замок захистив місто від половецького хана Кутеска.

Захисники фортеці відчайдушно відбивали і напади золото­ординської навали, але сили були нерівні і у 1241 році град було зруйновано.

На початку ХІІІ століття Ужгородський замок значно укріплюється, розпочинається будівництво кам’яної фортеці. Можливо, саме тоді на подвір’ї замку збудовано церкву, чий фундамент бачимо і зараз. Принаймні, від 1284 року зберігся документ, що згадує священика цього храму Штефана. Згодом, у 1646 році у цій церкві було прийнято Ужгородську унію, а у 1996 році у замку відбулися великі урочистості з нагоди ювілею унії.

У 1322 році Ужгородська домінія перейшла до італійського аристократичного роду французького походження — Другетів, які володіли замком до 90-х років ХVІІ століття, тобто понад 360 років. Ужгородський замок був настільки поруйнований, що спершу Другети оселилися у Горянах. Але Філіп Другет одразу ж заходився відбудовувати замок, водночас він з’єднує Замкову гору і Горяни мостом через Уж. Із діяльністю Другетів пов’язується другий етап історії замку, коли він у ХІV–XVIІ століттях постійно перебудовується.

Навколо замку почало обертатися все міське життя, його потребам підпорядковувалася місцева економіка. Найперше було перебудовано кріпосну стіну. Місцями її зміцнено і нарощено. Південна сторона була збудована практично заново. Багато попрацювали над укріпленням центрального входу. Саму арку зміцнено великими каменями, вмурованими у стіни. І зараз із двох боків видно прорізи для ланцюгів, якими підіймався міст. На кам’яній стелі біля в’їзду у замок зроблено отвори, через які захисники обливали гарячою смолою ворогів, що вдиралися на подвір’я. Але головну оборону в’їзду забезпечувала надбрамна вежа. Вона була найпомітнішою і тому найвідповідальнішою точкою оборони. Товщина її стін сягала двох метрів. На другому поверсі було влаштовано бруствер з бійницями. Одразу за в’їзною брамою сформувався великий двір. У мирний час він служив парком для прогулянок членів графської родини і гарнізону. Другети перетворили двір на справжню перлину садово-паркового мистецтва, заклавши тут багато рідкісних насаджень, які частково збереглися до нашого часу. Під час воєн тут же точилися запеклі бої із нападниками, що проривалися крізь браму чи долали стіну. У 1384 році Другети заснували поблизу замку Паулінський монастир, що виконував не лише роль церковного центру, а й був додатковим укріпленням на підступах до замку.

За час свого існування фортеця зазнавала численних рекон­струкцій. У 1653 році були укріплені зовнішні оборонні стіни, у 1658 — в’їзд до фортеці, про що свідчить напис над вхідною аркою «A.D. 1658». Мабуть, тоді ж споруджено з лівого боку під’їзду відкритий камін, біля якого грілася варта. Із правого боку, біля основи внутрішньої арки, знаходиться великий камінь з висіченою у ньому ямкою, де гасили смолоскипи. Трохи раніше, у 1598 році, було відбудовано вхід у головний корпус та головну будівлю замку — палац. Над в’їзною брамою корпусу є дата — 1598 рік, коли було завершено одну з перебудов. Над датою зображено чотирьох дроздів — родовий герб Другетів. Обабіч герба, а також у підвальному ярусі з боку рівчака, видніються бійниці.

Наприкінці ХVI століття замок остаточно набуває сучасного вигляду. Із трьох боків фортецю було оточено вирубаним у скелі сухим ровом 15-20 метрів завширшки і 5-10 метрів глибиною, а з північного сходу її захищало круте урвище. Фортеця огороджує площу у два з половиною гектари. Власне замок стоїть на краю крутого північного схилу — Замкової гори. Це масивна двоповерхова споруда у стилі ренесансу. Його форми повторюють обриси фортеці. У випадку взяття ворогом кріпосних стін, замок міг самостійно оборонятися далі. Його, як і зовнішні укріплення, теж оточували з трьох боків рівчаки, через які зі сходу перекинуто міст. Спершу він був підвісний, у наш час замість нього побудований звичайний дерев’яний міст на опорах.

Зовні замок має вигляд могутньої оборонної споруди — трапеції, на кожному куті якої розміщені бастіони, трохи висунуті у бік рову і з’єднані фортечною стіною.На кутових баштах було встановлено артилерію, що тримала під обстрілом усі підступи до замку. П’ятий бастіон, кілевидної форми, знаходиться на північному фасаді замку. Поруч із цим бастіоном колись була ще одна брама, що вела до замку, її сліди збереглися до нашого часу. Вона з’єднувала замок із зовнішнім, так званим «гусарським» замком, побудованим із дерева.

Колись між стінами і поверхами палацу були таємні ходи. Легенди розповідають і про підземний перехід звідси до Невицького замку, який знаходиться на відстані 10–ти кілометрів.

Бастіони і кріпосні стіни палацу облямовані згори масивним карнизом з обтесаних кам’яних брил. Стіни замку завтовшки до двох з половиною метрів. Їхня кладка теж в основному кам’яна. Місцями помітно проломи, закладені давньою цеглою,  — сліди тривалих облог і численних штурмів. Стіни складено зі шматків базальту і андезиту, якого багато в околицях замку. На стінах помітні отвори у вигляді маленьких ніш. Під час ремонтів у них вставляли риштування, що дозволяло майстрам із зовнішньої сторони підійматися аж до даху. Свого часу замок було оточено також дерев’яними оборонними спорудами. Але після того, як замок втратив своє стратегічне значення, їх було знесено. Всередині замку є невелике квадратне подвір’я розміром 25 на 25 метрів. Посередині нього — колодязь, що постачав гарнізон водою. Його видовбано у скелі глибиною понад 40 метрів, із яких 17 — складає водяний стовбур. Під землею знаходяться місткі підвали-каземати, що служили складськими приміщеннями. У правому крилі замку була в’язниця із камерою для катувань. Зі сходу до замку прилягає флігель. Його збудували як одноповерховий, згодом надбудували другий поверх. Житлову надбудову зроблено також на південно-східному бастіоні. Із господарських споруд вціліла конюшня у південно-західному кутку подвір’я.

У палаці нараховується понад 40 приміщень. Найбільший зал замку, так званий рицарський, що міститься на другому поверсі, було перетворено на внутрішню каплицю. У 1857 році її розписав Фердинанд Видра. Приблизно тоді ж сусідні зали оздоблено ліпкою, розписом, сусальним золотом. Зараз цей декор вже частково відновлено.

П’ятиярусний сад із рідкісними квітами, кущами, деревами та п’ять парків колись оточували Ужгородський замок, надаючи йому неповторної краси. Сад прикрашали статуї і фонтани.

У 1728 році замок охопила пожежа, після якої третій поверх так і не було відбудовано. У 1773 році Марія-Терезія на прохання Андрія Бачинського передала Ужгородський замок Мукачівській єпархії, яка розмістила тут духовну семінарію.

УЖГОРОДСЬКА СЕМІНАРІЯ

Семінарія діяла як королівсько-єпископський ліцей. У перший навчальний рік тут було всього 23 учні. Навчання вели руською мовою чотири доктори теології. У грудні 1778 року замок, що з розвитком артилерії втратив своє військово-стратегічне значення, був повністю переданий семінарії. Покровителями закладу вважалися три святителі Східної Церкви — Іоанн Златоуст, Василій Великий і Григорій Богослов. Із самого початку семінарія мала статут, що зобов’язував викладачів і студентів систематично складати довідник із публікаціями найважливіших подій шкільного життя, так звану “Гісторію Домус”. Кількість учнів тут щорічно коливалася, інколи сягаючи 120-ти і навіть 150-ти чоловік. Для престижу настоятелем семінарії призначався один із каноніків кафедральної капітули. Із 1796 року на допомогу йому призначався віце-префект, що виконував обов’язки духівника і завгоспа. Із 1805 року настоятель став зватися ректором. По смерті єпископа А.Бачинського в семінарії почалося викладання за латинськими підручниками, хоча професори ще довгий час пояснювали лекції народною мовою. Після революції 1848 року єпископ В.Попович, незважаючи на різкі протести латинських примасів, відновив навчання студентів рідною мовою, яке було скасовано після нього. У 1944 році будинок семінарії зайняли німецькі війська, через кілька місяців тут розташувалися червоноармійці. Лише в середині квітня, після настійних клопотань єпископа Т.Ромжі, вдалося вивільнити одне крило замку під семінарію. Владика негайно скликав останні два курси семінаристів, так званих ветеранів, щоб дати їм можливість хоча б прискорено завершити освіту і висвятитися. Ці інтенсивні тримісячні курси закінчило тридцять семінаристів. Наприкінці травня 1947 року міліція силою зайняла обидва навчальні корпуси і конфіскувала майно семінарії. Єпископ переніс заклад до своєї резиденції, де він діяв навіть після його мученицької смерті, до 16 лютого 1949 року.  Лише в дев’яності роки традиції семінарії продовжила Ужгородська греко-католицька богословська академія ім.Т.Ромжі. Навесні 1947 року до замку перенесено експозицію Закарпатського краєзнавчого музею.

ЗАКАРПАТСЬКИЙ  КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ

Музей було створено 20 червня 1945 року. Спершу він розташовувався у 17-ти приміщеннях колишнього жупанату, де нині знаходиться художній музей.

У 1950 році краєзнавчий музей мав вже 6951 експонат. У дворі музею встановили чавунну фігуру Геракла, що бореться з лернейською гідрою. Це найстаріша зі скульптур, встановлених в Ужгороді. Сюди її перевезено 1947 року з с.Ужка, де вона стояла на фонтані санаторію, зруйнованого ще у Першу світову війну. Її автор — В.Кінне. Відлито скульптуру на заводі у Тур’їх Реметах, який звався тоді Ужгородським. На тому ж заводі відлито широкознану меморіальну дошку, встановлену у 1838 році на церкві у Тур’їх Реметах на честь листоноші Федора Фекете, що носив пошту з Ужгорода у Турянську долину. Гераклові пощастило менше. Та можна прогнозувати, що колись дизайнери, шукаючи ще незаяложені символи Ужгорода, звернуться саме до цієї скульптури. Герой-переможець (ім’я Геракла означає “уславлений герой”) — саме те, чого так не вистачає зараз нашій символіці. За півтора століття Геракл вже міцно вріс у наш грунт і сприймається як персонаж місцевого фольклору. Боротьба з гідрою, що нищила селянську худобу, співзвучна турботам наших верховинців. Цей другий з дванадцяти Гераклових подвигів потребував не лише сили, а й розуму, нестандартного мислення. Сама гідра і її помічник, гігантський рак, символізують водну стихію, яка досі загрожує нашому містові. У перші десятиліття свого існування музей налічував чотири відділи: природи, дорадянського періоду, етнографії, радянського суспільства. У 1978 році розпочато реставрацію замку. На початку 80-х створено відділ народного мистецтва з особливо багатою колекцією музичних інструментів. У 1990 році створено відділ духовної культури й історії релігії. У вересні 1991 року з ініціативи В.Гошовського при музеї засновано Центр по вивченню народної музичної культури Карпат, який збирає архів записів аутентичного музичного фольклору Карпат. На початку 90-х років два історичні відділи злито в єдиний відділ історії Закарпаття. У 1995 році зібрання музею налічувало вже 110 тисяч експонатів. Вони розміщені у тридцяти великих залах, не рахуючи службових і допоміжних приміщень. Тут неодноразово виставлялися приватні і державні колекції із США, Італії, Румунії, Словаччини, Угорщини. У дев’яти залах нижнього поверху південно-східного крила міститься відділ природи з великою колекцією корисних копалин, гербаріїв, численними чучелами тварин, 20-ма біогрупами і ландшафтними діорамами, виконаними А.Кашшаєм, З.Шолтесом, І.Шутєвим. Експонатом європейського значення є скам’янілий кістяк риби тунця, якому 46 млн.років. Неозорими є етнографічні фонди музею, одних народних вишивок тут налічується понад дві тисячі зразків. Серед найцінніших зібрань — одна з найбільших в Україні колекцій бронзових виробів. Це три тисячі предметів, більшість яких датується ХІІІ–ХІІ століттям до н.е., коли Закарпаття було одним із центрів бронзоливарного виробництва Середньої Європи. У нумізматичній колекції — 13 тисяч римських, австрійських, угорських, польських, українських, російських, чеських та інших монет. Цілу колекцію складає холодна і вогнепальна зброя ХІV — початку ХХ століття. Серед манускриптів музею — Королівське Євангеліє 1401 року та Мукачівський Псалтир ХІV століття. Серед стародруків — Біблія Ф.Скорини 1519 року, Острозька Біблія І.Федорова 1581 року, перший український словник П.Беринди 1627 року, понад сто фоліантів ХVII-XVIII століття старослов’янською, латинською, угорською, німецькою та іншими мовами. Великою є колекція виробів цехового ремесла: кераміка, ювелірні, шкіряні та мідні вироби, оригінальні форми для тістечок. Тут же — цехові статути, знаряддя праці. Ці експонати свідчать, що Ужгород завжди виходив оновленим і зміцнілим із численних випробувань.

МУЗЕЙ НАРОДНОЇ АРХІТЕКТУРИ І ПОБУТУ

Біля замку розкинулося «село», що представляє собою все Закарпаття у мініатюрі. Це — Закарпатський музей народної архітектури і побуту, який був збудований одним з перших в Україні   у 1970 році в місцині, яка називається «Відьмина яма», і не дивно, адже раніше тут спалювали тих, кого звинувачували у чаклунстві. Музей має основний корпус із двома виставковими залами, конференц-залом, фондосховищем із двох десятків садиб. На площі 5,5 гектара, в оточенні декоративних і фруктових дерев розташовано селянські хати, млин, кузня, пасіка. Тут же, як експонат, стоїть Шелестівська церква Архангела Михаїла 1777 року. У 1927 році вона була придбана у греко-католиків села Шелестово мукачівськими православними і перевезена до Мукачева. А у 1974 році її перевезли до музею. Церква триверха, рублена з товстих дубових брусів, скріплених за допомогою замків “ластівчин хвіст”. Церква має три приміщення: притвор – нава – вівтар. Від напівтемного притвору контрастно виділяється добре освітлена чотирма вікнами з вітражами нава. Акцентуванням світлотіней увага відвідувача зосереджується на іконостасі. Ікони Шелестівського іконостасу були викрадені під час перевезення церкви. Зараз у різьбленому іконостасі вмонтовано ікони з різних закарпатських церков XVIII–XIX століть. Частина ікон міститься на стінах храму. За іконостасом знаходиться майже квадратне в плані вівтарне приміщення, освітлене одним вікном. Там розташований престол з дарохранительницею, церковне начиння. Над бабинцем споруджено дзвіницю висотою 22 метри. Над притвором і навою теж височіють менші вежі у вигляді ступінчастих наметів, що нагадують японські пагоди. Із трьох боків церкву опоясує відкрита дерев’яна галерея. Біля церкви — надгробок загадкового емігранта Костянтина Матезонського, що заснував в Ужгороді у 1833 році перший у тодішній Австро-Угорщині багатоголосий хор “Гармонія”. 

УЖГОРОДСЬКА ЧОЛОВІЧА ГРЕКО–КАТОЛИЦЬКА УЧИТЕЛЬСЬКА СЕМІНАРІЯ

Виходячи з музею, ми бачимо старовинне приміщення юридичного факультету Ужгородського національного університету. Ця будова —  двоповерхова, з високою підмурівкою із нижнього боку. Для фасаду характерні ритмічні повтори — чергування однотипних прямокутних вікон та їх обрамлень.

Тут знаходилася Ужгородська вчительська семінарія, відкрита  у 1793 році. Це один із найстаріших середніх педагогічних закладів на українських землях та й у Східній Європі загалом. Першим директором Ужгородської семінарії став Дмитро Попович. У 1793 році він започаткував п’ятимісячні курси для півце-вчителів. Заняття відбувалися у початковій школі по вул. Великій (нині А.Волошина), біля сучасного кінотеатру  “Ужгород”. У 1794 році на базі цих курсів і було відкрито вчительську семінарію. Дмитро Попович сам їздив по цілому округові, робив перепис дітей шкільного віку, збирав дані про школи й учнів. У 1808 році він помер, і семінарію та округ очолив Георгій Крічфалушій. Уже у 1834 році п’ятимісячні курси було розширено до дев’яти місяців, а у 1844 році вона стала двокласною.

У 1839 році директором семінарії став Іван Чургович, він залишався на цій посаді до 1861 року. І.Чургович домігся для семінарії окремої печатки, тобто статусу юридичної особи. Семінаристам не вистачало приміщень, тому у 1842 році єпархіальне управління видало наказ про відселення кравця, що жив біля замкової брами і обслуговував розташовану в замкові духовну семінарію. Звільнений будинок було передано вчительській семінарії. Виділений державою бюджет закладу у розмірі 300 форинтів ішов на зарплатню двом вчителям. Кілька разів поставало питання про перенесення семінарії у Сигот і об’єднання її з тамтешньою семінарією, але заклад в Ужгороді вдалося відстояти.

 У 1872 році семінарія стала трикласною, а у 1897 —  чотири­класною. Навчальний план був дуже напруженим, посередині року учні мали лиш тричі невеликі канікули — по п’ять днів на Різдво і Пасху та сім днів між першим і другим семестрами. Ужгородська семінарія була визнана однією з кращих в Угорщині, тому для складання державних іспитів сюди направлялися семінаристи навіть з Марія-Повчі.

У 1886 році завершилося будівництво нового двоповерхового приміщення навпроти замку. Новим директором семінарії став Юрій Дрогобецький. Із того часу у семінарії з’явилася базова школа на Цегольні — для педпрактики семінаристів, але згодом базову школу було переведено в інше приміщення. У грудні 1887 року в семінарії було освячено каплицю, для якої пізніше Й.Бокшай створив напрестольний образ «Христос межи дітьми». Наприкінці століття у семінарії навчалося вже близько сотні учнів.

Особливий період історії семінарії пов’язаний з А.Волошиним, який із 1897 року працював тут викладачем, а 1912–1938 роках —  директором. Ним підготовлено цілу плеяду вчителів народних шкіл. Частина учнів була вихідцями з простих сімей і потрапляла до се­мінарії лише завдяки підтримці директора. Престиж закладу у міжвоєнні часи зріс до небачених висот: конкурс сюди сягав до 9–10 чоловік на місце. У листопаді 1938 року семінарія була переведена до Севлюша (Виноградово), а після окупації Закарпаття гортистською Угорщиною у 1939 році її повернуто до Ужгорода. В історію семінарії навічно вписано імена її вихованців, які загинули на Красному Полі під Хустом 15 березня 1939 року у бою з мадярськими окупантами. На честь 13-ти молодих героїв на фасаді будинку встановлено меморіальну дошку.

За радянської влади семінарію реорганізовано в педагогічне училище. Згодом його було ліквідовано, а майно передано університету. Довгий час у семінарському корпусі розташовувався загальнотехнічний факультет, військова кафедра, а зараз — юридичний факультет Ужгородського національного університету.

КОЛИШНІЙ ВАСИЛІЯНСЬКИЙ МОНАСТИР

Звідси невеличкою Замковою вулицею можна спуститися до колишньої будівлі греко-католицького чоловічого монастиря ордена св.Василія Великого. Це — найперша п’ятиповерхівка Ужгорода. Вона споруджена ще у 1912 році як чотириповерхова, а згодом добудовано і п’ятий поверх.Побудовано її переважно за рахунок пожертв, що їх надали закарпатці-заробітчани, які повернулися із Америки. При монастирі було засновано гуртожиток для учнів горожанських шкіл, завдяки чому там змогли навчатися селянські діти. У 1925 році тут же засновано друкарню, яка видала до півмільйона примірників релігійної та навчальної літератури українською мовою. У 1937 році при монастирі відкрито класичну гімназію із українською мовою навчання, головною метою якої проголошено виховання нового покоління свідомих провідників, що ніколи не зрадять своєї віри і свого народу.

Зараз тут фізичний і біологічний факультет УжНУ, а також унікальний зоомузей — один із найбагатших у країні. У ньому 5500 експонатів — вся закарпатська фауна, а також представники тваринного світу всіх континентів. Тут же знаходиться найчисленніша з українських колекцій хижих птахів, яку півстоліття збирав орнітолог А.Грабар. Цікава передісторія цього корпусу. Колись на його місці стояла невелика церква, споруджена у ХVIII столітті православними греками-елінами Ужгорода. Проте поступово громада занепала. Останнім православним священиком там був серб Светозар Болярич. Церкву хотіли купити лютерани, але православні продали її греко-католикам, оскільки храм будувався для служб східного обряду. Орден Василіян збудував біля храму монастир. Церкву було відремонтовано, пізніше Й.Бокшай зробив там розпис «Василій Великий — засновник монашества». При радянській владі церкву закрито, її вежу розібрано. Храм був перетворений на склад, а згодом тут відкрили аудиторію.

БОТАНІЧНИЙ САД

Спускаємось від фізфаку по вул. І.Ольбрахта вниз. Раніше вона носила назви Пивнична, Підвальна, Винні ряди, Підвальні ряди. Вздовж її лівого боку, угорі, у XVII–XVIII столітті були видовбані тридцять підвалів, що використовувалися для зберігання вин. Зараз вулиця носить ім’я чеського письменника Івана Ольбрахта, чия творчість, зокрема роман про опришка Миколу Шугая, тісно пов’язана із Закарпаттям. На вулиці зберігся розкішний білий особняк, у якому мешкав письменник. Навпроти нього розкинувся університетський ботанічний сад площею 3,8 га, що є пам’яткою садово-паркового мистецтва державного значення. Тут зібрано 3900 видів і сортів рослин відкритого грунту і 1100 тепличних. Його чотири лабораторії підтримують зв’язки зі 155–ма ботсадами світу. До створення ботсаду на цій ділянці знаходилися два горіхово-фруктових сади, де росли 96 горіхів, а також яблуні, груші, черешні, вишні, алича, терен, бузина, шипшина,ожина і верба. Ботсад розкинувся ніби на трьох поверхах: одна третина його розташована на першій і другій терасах над річкою, а дві третини спускаються у заплавну частину долини. Перепад висот становить 22 метри. Вулканічні материнські породи вкриті грубим шаром суглинистого окультуреного грунту. Уже в сорокових роках у ботсаді з’явилися сотні нових для Закарпаття рослин: клен цукровий, бамбук курильський, каштан їстівний, верба Матсуди,тополя бальзамічна, верба вавилонська, софора японська та інші. Посадки розміщено за географічним принципом і тут є ділянки американських, кавказьких, середньо­азіатських, китайських, далекосхідних екзотів.  Неподалік входу розбито невеликий відкритий сквер.

ПІДЗАМКОВИЙ ПАРК

По вулиці Ольбрахта підходимо до найдавнішого з ужгородських парків, який так і зветься — Підзамковий. Його заснували на початку ХVII століття з метою розведення звірів для королівських ловів. Для цього частину лісу на березі Ужа до самих Доманинців було огороджено, розчищено від завалів, буреломів і приведено до стану парку. Згодом Ужгород оточив лісопарк, стис його і зменшив. Тепер його площа 2,5 га. Від найдавніших насаджень лишилися окремі дерева ясена звичайного, в’язів гладенького і гірського, липи дрібнолистої, граба звичайного і тополі сірої. У парку росте найдревніше дерево Ужгорода — платан кленовидний, якому понад 500 років. На початку ХХ століття парк значно реконструйовано, йому надано вигляду типового парку ландшафтного стилю. Насадження збагатилися посадками сосон — звичайної й австрійської, іншими деревами і кущами. У другій половині століття тут з’явилось чимало декоративних рослин і квітів: бузок, чубушник, магнолія, туя. У Підзамковому парку знаходиться стадіон «Спартак», збудований ще у 1901 році. Колись тут грала легендарна футбольна команда СК «Русь», вихідці з якої згодом підсилили київське «Динамо». Від парку в напрямі площі Корятовича веде вулиця Підградська. Колись нею протікав Малий Уж, що перетинав нинішню площу Корятовича і Поштову, після якої впадав в Уж.

КАФЕДРАЛЬНИЙ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКИЙ СОБОР

 Але нам час повернутися на першу, відому з грамот, ужгородську вулицю — Капітульну, де мешкали лише представники аристократії і куди простим людям було заборонено заходити. Тож давайте відчуємо себе хоч  трішечки панами.

Назва вулиці походить від того, що тут здавна знаходилося єпархіальне управління — капітула. Спускаючись по Капітульній від замку, справа бачимо старовинний будинок з латинським написом «Орфанеум». Це — колишній гуртожиток вчительської семінарії. Зразу за ним — провулок Замкові Сходи, який веде униз із Замкової гори до автобусної станції.

Головна ж споруда Капітульної вулиці — Хресто-Воздвиженський кафедральний собор греко-католицької єпархії. Парафіяльний будинок греко-католицького приходу з’явився в Ужгороді ще у 1575 році, невдовзі по Брестській унії. Першу уніатську церкву збудовано у 1678 році у районі нинішніх вул.Лучкая і пров. Підгірного. Нинішній же Кафедральний собор був збудований як римо-католицький. 16 липня 1640 року тодішній володар Ужгорода граф Ян Другет видав дарчу грамоту єзуїтам на велику ділянку Замкової гори. На ній єзуїти при підтримці графа почали споруджувати свою колегію-школу (нинішня бібліотека УжНУ) і костьол. Завершила будівництво вже вдова Другета Анна Якушич у 1646 році.

У 1775 році імператриця Марія-Терезія передала цей храм і прилеглу до нього резиденцію у володіння греко-католицькій єпархії. Єпископ А.Бачинський перебудував його відповідно до східного обряду. Крім того, єпископ ще збудував тут каплицю Успіння Богородиці. 15 жовтня 1780 року собор було освячено. На початку ХІХ століття до нього добудовано дві дерев’яні дзвіниці. У 1812 році буря зруйнувала одну з них, після чого було для симетрії знесено й другу. У 1814 році збудовано нові дзвіниці у східному стилі, які простояли до 70-х років ХІХ століття. У 1846 році єпископ Василь Попович оновив каплицю: замовив новий вівтар та ікони роботи Георгія Ревеса. 1858 року цей же єпископ здійснив комплекс художніх робіт і всередині храму: перебудував іконостас у барокковому стилі, було розписано склепіння і стіни, останні оздоблено мармуром. Великий образ на стелі “Воздвиження Чесного Хреста Господня” виконав Фердинанд Видра, який розписав багато закарпатських церков. При єпископові Івану Пастелії у 1876–77 роках італійський архітектор Лука Фабрі реконструював фасад собору, який набув сучасного вигляду. Тут з’явився неокласичний портик з чотирьох колон Корінфського ордену. У лівій вежі встановили великий дзвін «Іван» вагою в одну тонну, а в правій — тритонний дзвін. До порталу прибудовано сходи з червоного мармуру. Із обох боків центрального входу встановлено таблички з написами церковнослов’янською мовою: «Хрест — краса церквам, вірним утвердження, нечистим смерть» і «Хрест — охоронець всесвіту, царям держава, ангелам слава». Тоді ж на обох дзвіницях з’явилися годинники з курантами. Їх на власні кошти придбав у Відні в дарунок храмові «закарпатський Кулібін» Августин Єнковський.

У 1903 році єпископ Юлій Фірцак відремонтував храм, перекрив дах, а також оновив каплицю. У 1927 році оновлення каплиці здійснив єпископ Петро Гебей. Тоді розписи у ній виконав Йосип Бокшай. Він же розписав стелю і стіни каплиці на замовлення єпископа Олександра Стойки, а також розробив ескізи вітражів. Тоді ж було виготовлено різьблений престол роботи Івана Павлишинця з села Чопівці. 16 лютого 1949 року радянська влада конфіскувала собор, згодом його передано православній конфесії. Наприкінці восьмидесятих храм було відремонтовано. 1991 року храм повернуто греко-католицькій громаді. Зараз фасади храму щедро оздоблені архітектурними прикрасами. Основу декору становлять русти — прямокутні камені з випуклою лицьовою поверхнею. Під собором знаходиться крипта з похованнями єпископів. У 1997 році всередині собору біля входу встановлено меморіальні таблиці роботи Михайла Беленя, присвячені пам’яті двох єпископів: справа — Андрієві Бачинському, зліва — Теодорові Ромжі, вбитому енкаведистами у 1947 році. А 2001 року Папа Римський під час свого візиту в Україну беатифікував Теодора Ромжу.

УНІВЕРСИТЕТСЬКА БІБЛІОТЕКА

Зліва від входу до собору є колишня єпископська резиденція, що в плані нагадує літеру «Г» з двома восьмигранними вежами. Західний фасад прикрашено глухими портиками і ліпними гербами єпископа А.Бачинського. Зараз тут — бібліотека УжНУ,  книжковий фонд якої складає 1.200 тис. примірників. Ремонт 2000 року омолодив її інтер’єр і фасад. Від бібліотеки можна спуститися до вулиці Августина Волошина, названої на честь видатного громадсько-політичного і церковно-культурного діяча, який 1939 року був президентом Карпатської України. На цій вулиці він мешкав. Зараз у його будинку функціонує дитячий садок.

Внизу від Кафедрального собору, по вулиці Капітульній, №1/3 знаходиться будівля колишньої гімназії. Пізніше, з 1900 року, тут розташовувалася міська управа, а потім Ужгородська торговельна академія. Зараз тут знаходиться комерційний технікум. На його фасаді встановлено меморіальну дошку на честь колишнього ректора Торговельної академії, діяча Карпатської України Августина Штефана.

На розі вулиць Капітульної та Духновича встановлено мемо­ріальну дошку на честь видатного просвітителя Олександра Духновича. Вулиця Духновича — одна з найдавніших в Ужгороді, у XVII столітті мала назву Вовняна.

Поруч з собором збереглася будівля колишньої недільної греко-католицької школи — це будинок №11 по вулиці Капітульній. По сусідству, під №13, знаходиться двоповерховий будинок ХІХ століття, оздоблений у верхній частині ліпним орнаментом. Це — колишній інтернат-сиротинець для дітей священиків. У верхній частині фасаду напис латинською мовою «Orphanotrophium». Нині тут розташувалося спеціальне конструкторсько-технологічне бюро «Квант» УжНУ. Трохи вище, з протилежного боку вулиці, під №18 знаходиться колишній інтернат для учнів учительської семінарії, так званий «Alumneum». З другого боку вулиці знаходиться ряд житлових будівель XVIII–XIX століть. У будинку №19 проживав священик, педагог і журналіст Віктор Желтвай, а в будинку під №21 — Августин Волошин, під №23 мешкав священик та історик Василь Ґаджега, а в будинку під №31 народився і провів дитинство музикознавець Володимир Гошовський.

РИМО-КАТОЛИЦЬКИЙ ХРАМ

Із вулиці Капітульної ми спускаємося на вулицю Волошина. Вона одна із найстаріших вулиць міста. У XVII столітті звалася Соляна, потім — Велика, бо була найдовшою у місті. А згодом носила ім’я  Ференца Ракоці. Тут знаходиться римо-католицький храм св.Георгія. Він має тривалу передісторію. Найперша згадка про католицьку церкву в Ужгороді датується 1332 роком. Згідно з угорською хронікою Саларді, цей кос­тьол стояв на подвір’ї замку. Саме у ньому 1646 року відбулося прийняття Ужгородської унії. У 1681 році ужгородські католики написали відчайдушну скаргу в столицю про своє скрутне становище. 1669 року було закладено фундамент нового храму по вул. Ракоці. У 1695 році новий власник міста Микола Берчені врятував громаду від повного занепаду, повернувши віді­бране у неї майно. У1766 році церкву на вулиці Ракоці у зв’язку з її аварійним станом було розібрано. Ниніш­ній же храм було за­кладено 23 квітня 1762 року місцевим католицьким архидияконом Емеріхом Хорватом. Аби отримати кошти на будівництво, архи­диякон попросив дозволу від егерського єпископа на відкриття фа­мільного склепу Другетів. Проте там було знайдено лише один перстень. Тому будівництво велося в основному за рахунок казни та графа Антона Грашалковича. Внутрішні розписи здійснив у 1763 році Янош Лукач. Церква будувалася у стилі барокко — під старовину, під зразки першої половини ХVII століття. Важкий фасад завершується дзвіницею із великим латинським хрестом. Храм розрахований на 650 місць. Для його утримання було виділено значну ділянку орної землі і чотири винниці в Ужгороді і Горянах. 1767 року вдова Федора Гіляні залишила у спадок парафії свій маєток у селі Середнє, а 1770 року ужгородка Варвара Марцібані подарувала храмові винницю у Дравцях. У 1859 році ужгородський благочинний Олександр Гусар оновив і огородив храм. Заново він був відрес­таврований у 1998 році. Зараз проповідь там читається угорською і словацькою мовами.

У будинку навпроти цього храму до 1912 року знаходилася перша в Ужгороді дівоча горожанська школа, поряд діяла перша ужгородська друкарня Еллінгера, з 1920 року тут знаходилася друкарня Міравчика. Вище храму — колишній дівочий римо-католицький ліцей, зараз це музичне училище. Ще вище — ресторан “Едельвейс”. На його місці до 1928 року знаходився перший Народний Дім товариства “Просвіта”. Цей будинок був знесений в 60-х роках ХХ століття. Поруч — триповерхова споруда колишньої єврейської гімназії, зараз це корпус №2 фізфаку УжНУ. По вулиці Волошина №36 мешкав А.Волошин. У 1934 році він передав свій будинок під інтернат–сиротинець, зараз тут знаходиться дитячий садок, на фасаді якого встановлено меморіальну дошку на честь Волошина. З іншого боку вулиці, під №№33–35, знаходиться будова колишньої жіночої семінарії. Її засновано1902 року як двокласну, а 1911 року перетворено на чотирикласну. Зараз тут Інститут методики навчання і виховання, підвищення кваліфікації педагогічних кадрів. Поруч був старий комітатський будинок, від якого збереглися лише вхідні ворота із датою — 1787 рік. Біля дати — напис латинською мовою, що перекладається як «Будинок управління комітату Унґ». Тут же герб комітату, відомий ще з 1571 року, — корона, з якої піднімається витязь у кольчузі, у піднятих руках він тримає золоті колоски пшениці. Новий комітатський будинок споруджено1809 року на початку гори Кальварії. У 10-і роки ХХ століття старий комітатський будинок знесено, на його місці побудовано Земледільську Камеру (управління земельними фондами краю). Нині тут знаходиться відділ з питань надзвичайних ситуацій, цивільного захисту населення, оборонної та мобілізаційної роботи. Поруч — одноповерховий житловий будинок XVIII століття, навпроти нього — будинок №50, у якому у 30-і роки мешкав видатний український юрист, академік Станіслав Дністрянський. Недалеко розміщено комплекс будівель кінця ХІХ – початок ХХ століття колишньої лісової управи. У радянські часи тут був трест “Закарпатліс”, зараз тут Державна податкова адміністрація Закарпатської області.

ТЕАТРАЛЬНА ПЛОЩА

Від вулиці Волошина можна через Пасаж вийти на Театральну площу. Це найбільш видовищна площа міста. Ще в сімдесяті роки центром площі служив фонтан. Але після серйозної поломки, коли він бив у небо гейзером цілу добу, водограй було демонтовано. На місці колишньої міської Дошки пошани тепер естрада, на якій пос­тійно відбуваються концерти та караоке. Свою назву площа отримала від театру, відкритого 7 липня 1920 року прем’єрою «Наталки-Полтавки». Офіційне відкриття відбулося 3 січня 1921 року. У липні 1921 року очолити театр запросили видатного українського режисера Миколу Садовського. Напроти, через річку Уж, ми бачимо музично-драматичний театр на 815 місць. Перед театром стоїть пам’ятник Будителю — видатному громадсько-політичному діячеві краю Олександру Духновичу. Пам’ятник відкрито у 1997 році (скульптор М.Белень).

Неподалік лялькового театру можемо побачити колишню споруду однієї з найбільших у Європі ортодоксальних синагог, збудовану в 1904 році у псевдомавританському стилі. ЇЇ зовнішні стіни оздоблені клінкерною цеглою та червоними керамічними плитами. Портал  вікон  оброблений  штучним червоним мармуром, арки всередині будови  виготовлені  з  білого мармура, до речі, всередині знаходиться один з найкращих в Україні орган з трьома клавіатурами та 2250 трубами. Сьогодні тут розташована обласна філармонія. Впритул до цієї будови прилягає одна з перших в Україні дитячих залізниць довжиною близько півтора кілометра та міський сквер імені Фенцика. Власне, Євген Фенцик, відомий як автор віршованої драми «Підкорення Ужгорода», був одним із зачинателів місцевої драматургії. Ім’я Євгена Фенцика добре відоме в місті саме завдяки пам’ятнику і однойменному скверові, який вже багато десятиліть є місцем тусування підлітків. Священик-журналіст, що вчився у Відні з його галасливими парками і кафе, щодня присутній серед далеких нащадків своїх прихожан і читачів. Навпроти Пішохідного мосту, що до війни був транспортним, стоїть готель «Корона», збудований у 1908 році, і в якому у 1911 році відбулися перші в місті кіносеанси. Впритул до нього у двадцятих роках словацький взуттєвий король Батя збудував «Палац Баті», де зараз міститься Закарпатський інститут Міжрегіональної академії управління персоналом ім. А.Волошина. Тоді ж на нижньому поверсі був великий фірмовий магазин взуття, а на верхніх — ремонтні майстерні. 
Наступні будинки теж споруджено Батею, в одному з них (нині під №17) тоді була їдальня «Руська кухня».

КОРЗО

Від Театральної площі відходить вулиця Корзо, що практично уся складається із магазинів, кафе і банків. Це — торгове серце Ужгорода. Назва перекладається з італійської як «вулиця для прогулянок». Так її назвали колишні власники міста — неапольські графи Другетті, які тут стали Другетами. Саме ця вулиця найкраще зберегла сліди старої забудови Ужгорода. У чехословацьку добу вулиця звалася Великомостівською. Вулиця вузька, забудована з обох боків дво- і триповерховими будинками, більшість з яких оздоблено ліпними орнаментами. Перехрестя Корзо і вул.Волошина, так званий Хрест, є улюбленим місцем зустрічей ужгородців. Один із будинків на цьому розі, споруджений наприкінці XIX століття, носив романтичну назву «Білий корабель».

ПЛОЩА КОРЯТОВИЧА

Вулиця Корзо веде до площі Корятовича, яку названо на честь литовського князя Корятовича, який у 1393 році разом з дружинниками і значною кількістю подільських селян прибув на Закарпаття і зробив вагомий внесок у культурне, освітнє, духовне життя краю, посилив позиції місцевого українського населення. Це — найбільша площа Ужгорода. На місці виходу на площу вулиці Духновича стоїть п’ятиповерховий будинок, у якому зараз розмістилися банк і магазин. Цей дім споруджено чеським кондитером Пурмою разом з легіоном у стилі пізнього конструктивізму. На першому поверсі містилася цукрарня, на другому — кав’ярня, вище — кабінети ветеранської організації. Частину кімнат легіонери здавали в оренду підприємцям, в інших були ательє пошиву одягу. Навпроти почалося спорудження аналогічної п’ятиповерхівки, але через війну воно не було завершене. Пізніше будинок реконструйовано й модернізовано, після чого він набув сучасного вигляду.

На площі з кінця XIX століття знаходилася друкарня Сейкеля – Іллеша, з 1915 року — друкарня акціонерного товариства Уніо, у радянський час — міська друкарня. На площі відбувалися важливі зібрання — мітинг 1920 року з нагоди передачі краянам від американських русинів великого синьо-жовтого прапора, 1937 року — великий просвітянський з’їзд за участю 15 тисяч чоловік.

У 2001 році міська рада прийняла рішення про встановлення на площі Корятовича пам’ятника Президенту Карпатської України о.Августину Волошину. На місці майбутнього пам’ятника встановлено гранітний камінь.

КОЛИШНЯ ГІМНАЗІЯ

На площу Корятовича виходить хімічний факультет університету — колишнє приміщення гімназії, заснованої ще графами Другетами. Спершу гімназія виникла у 1613 році в їхньому родовому маєтку у Гуменному, а з 1646 року Ян Другет перевів єзуїтську гімназію до Ужгорода. За його словами, гімназія мала на меті повернення єретиків до апостольської католицької віри. Заклад готував кадри для римо- і греко-католицької церков. Чимало її випускників продовжувало навчання у богословських семінаріях. Спершу в гімназії навчалося 50 учнів, потім їх кількість зросла до 170. Понад століття (1784–1894) гімназія містилася у приміщенні нинішнього комерційного технікуму по вулиці Капітульній. Тут навчалися вихідці з семи комітатів Угорської Русі. У ХІХ столітті приміщення було одноповерхове, з незатишними класами, темними коридорами, маленьким двориком. Лише наприкінці ХІХ століття було збудоване гімназійне приміщення, яке зараз є хімічним факультетом УжНУ. Перед входом до нього — бюст угорському поетові й педагогу Габору Дойко. Він народився 21 березня 1768 року у селі Мішкольц, помер зовсім молодим 20 листопада 1796 року в Ужгороді. За життя він викладав в Ужгородській гімназії. У 1909 році угорське літературне товариство ім. Дьондєші встановило перед гімназією ім. Другетів пам’ятник Дойко роботи Е.Самовольського. У 1945 році бюст було демонтовано, проте він зберігся у фондах краєзнавчого музею і 1994 року його було відновлено на законному місці зусиллями Ласло-Матяша Мийшеша та реставровано Шандором Фінтою. Тепер бюст зустрічає відвідувачів університетського ректорату, нагадуючи про давні корені освіти в краї. Ім’я Г.Дойко носить також школа №10 та одна з ужгородських вулиць. У 1825 році гімназію очолив Іван Чургович, що народився  на Перечинщині, у селі Новоселиці і сам був вихованцем цієї гімназії. Здобувши у Відні ступінь доктора теології, він користувався великим авторитетом серед громадськості краю. Директор запроваджував у гімназії систему морального виховання Песталоцці, виступав проти фізичних покарань учнів. Особливу увагу І.Чургович приділяв релігійному та фізичному вихованню. Він же створив наукову бібліотеку, де зібрав на семи мовах книжки з природознавства, юриспруденції, педагогіки, а також художню літературу. І.Чургович очолював гімназію довгі тридцять два роки – аж до 1857 року.

У 1856 році молодий викладач Антал Абт створив тут одне з найперших в цілій Угорщині учнівських спортивних товариств.

З кінця 60–х років ХІХ століття в гімназії почалися утиски руської (української) мови, що призвело до скорочення учнів-русинів. Якщо у 1868 році їх було 163, то 1872 — 64. У 1895 році гімназія отримала нове приміщення (нинішній хімфак). Із 1920 року заклад отримав статус Ужгородської державної реальної руської гімназії. Із того часу до її закриття школа випустила 1122 учнів. Серед них — художники Й.Бокшай, А.Кашшай, А.Коцка, В.Габда, юрист С.Борецький, літератори В.Гренджа-Донський, Ю.Качій, Д.Лазар, В.Діянич, Й.Архій, єпископи О.Стойка, С.Кубіні, ватиканський радник й історик А.Пекар. Звідси вийшли й два губернатори Підкарпаття — А.Бескид і К.Грабар, дипломат І.Колар, словацький генерал митної служби А.Желінський, офіцер ізраїльського генштабу Й.Штавб. Але найбільше гімназистів стало науковцями. Гімназію закінчували цілі сімейні династії. Тут вчилися сини, внуки і правнуки священика і письменника Івана Сільвая. Більшість їх продовжила духовну кар’єру славетного предка, а один із нащадків — Степан — став відомим творцем скрипок, одна з яких представлена в Закарпатському краєзнавчому музеї. Очолював гімназію із 1922 року Андрій Алиськевич, родом з Івано-Франківщини, запрошений на Підкарпаття у 1919 році з ініціативи А.Волошина.

У 1995 році, коли співпало кілька ювілеїв старої гімназії (100–річчя приміщення, 75-річчя статусу руської гімназії, 50-річчя за­криття), відбулася зустріч її випускників. Живими на той час було 225 випускників. Із них 42 мешкало в США, Канаді, Бразилії, Ізраїлі, 25 — в Угорщині, Югославії, Італії, 53 — у Чехії і Словаччині, решта — в Ужгороді і районах області.

Перервана гімназійна традиція відновилася в Ужгороді у 1994 році. Нова гімназія відкрилася у сучасному приміщенні по вул. 
8 Березня, збудованому словацькими майстрами за кращими європейськими стандартами. Цей заклад чи не єдиний з подібних в Україні видає свою багатотиражну газету «Гімназія».

ПРЕОБРАЖЕНСЬКА ЦЕРКВА

Від пл.Корятовича відходить вулиця Цегольнянська з Преображенською церквою. У 1787 році магістрат розпорядився про бу­дівництво церкви (греко-католицької) на Цегольні. Ділянку було вилучено від родини Долинаїв. Проте реально до будівництва приступили у 1802 році. Міський уряд забезпечував будівництво матеріалами і коштами, а керував роботами інженер Йосиф Фрідгоффер і помічний намісник Іван Шустай. Під церквою зробили просторий склеп, де ховали цегольнянських священиків і прихожан із родин Черських і Ляховичів, котрі відзначилися при будівництві храму та утриманні приходу. Навколо церкви було закладено чудовий фруктовий сад, перед нею — розарії. У 1949 році храм було відібрано від греко-католиків і передано УжНУ. Довгі десятиліття там містився вузівський обчислювальний центр. Дзвіницю звалили, всередині зробили перекриття, поділивши будівлю на два поверхи. У 1991 році церкву було передано православній громаді як компенсацію за відмову від храму на Капітульній. У церковному дворі — невелика каплиця, в якій поховано видатного історика і філолога Михайла Лучкая, що колись був настоятелем цієї церкви.

ПЛОЩА ҐРЕНДЖІ–ДОНСЬКОГО

До площі Корятовича примикає крихітна площа В.Ґренджі-Донського, найменована так до сторіччя видатного письменника, журна­ліста і громадського діяча Василя Ґренджі-Донського. На площі знаходиться будинок товариства «Просвіта», споруджений на народні кошти у 1928 році. Саме тут активно працював Ґренджа-Донський, сюди щоденно ходив зі свого помешкання на набережній Рошковича (нині набережна Незалежності), звідси евакуйовував майно, коли уряд Карпатської України переїздив до Хуста. На іншому будинку площі висить меморіальна дошка з портретом митця. Поруч — ректорат УжНУ. Навпроти дві церковні будови: Церква християн-адвентистів сьомого дня та Євангельська методистська церква.

ВУЛИЦЯ ДРУГЕТІВ

Від площі Ґренджі-Донського у північно-східну частину міста веде вулиця Другетів, названа так за іменем графів, які володіли Ужгородом з ХIV по ХVII століття. У будинку по вулиці Другетів №74 мешкав видатний закарпатський художник Федір Манайло. З 1981 року там розташовано меморіальний музей, при вході — пам’ятна дошка митцю. Вулиця Другетів підходить до каналу, що живить водою правобережну частину міста. За ним — мікрорайон Доманинці, а ще далі — Оноківці. До 1944 року Оноківці звалися Верх­німи Доманинцями, відомі вони з 1412 року як маєток графів Другетів. До міського каналу, за яким починається «старий Ужгород», звідси близько трьох кілометрів. Сюди ходить міський автобус і електричка, з яких добре видно увесь Оноківський пагорб.

КАЛЬВАРІЯ

Якщо ж від пл. Ґренджі-Донського повернути на захід, то швидко виходимо до гори Кальварія. Межею між схилами Кальварії і Замкової гори є вулиця Підгірна. Значну частину Кальварії займає найстаріше з міських кладовищ, вік якого — понад два століття. Вулиця Цвинтарна (Temeto utca), що веде до нього, відома ще з 1691 року. А на карті єпархіальних володінь у 1772 році бачимо в районі Кальварії 59 могил і одну каплицю. У 1826 році там збудовано нову каплицю. Кошти на її спорудження заповів Давид Пец, у 1885 році з цього приводу там встановлено меморіальну дошку з мармуру. Через два роки збудовано ще 14 каплиць. На восьмій з них збереглася дата «1828». На цьому цвинтарі поховані: угорський поет Г.Дойко, художник Ф.Хевердле, ботанік І.Лаудон, укра­їнський географ С.Рудницький, музикант П.Милославський, культурні діячі І.Кондратович, брати Бращайки, історик і колишній голова міста П.Сова. Поруч з древнім міським цвинтарем — військове кладовище та Пагорб Слави. Його заклали 2 травня 1945 року. Будівництво меморіалу завершилося 15 липня 1945 року. Наступного тижня навколо могил було висаджено дерева, декоративні чагарники. 22 липня відбулося урочисте відкриття. До меморіалу веде алея з молодих блакитних ялинок. За огорожею потрапляєш в особливий світ,  де час зупинився. Зразу біля входу зустрічають таблиці з іменами похованих. На одній із них — шість прізвищ Героїв Радянського Союзу. На 21 плиті — приблизно по півсотні імен. Окремі списки мають братські могили №217, №232. Центральна алея виводить до головного монументу у вигляді масивної арки. Її вінчає символічна урна, обвита траурною стрічкою. Під аркою — гранітний прямокутник з барельєфом. На ньому — солдат з автоматом ППШ, офіцер з біноклем. На арці — зображення трьох орденів: Великої Вітчизняної війни, Червоної Зірки, Червоного Прапора. Навколо арки — чотири сірі стели з написами. За монументом — три двометрові чорні пам’ятники. Поруч могила І.І.Туряниці — першого лідера повоєнного Закарпаття. Завершує кладовище монумент, встановлений у квітні-травні 1965 року за проектом В.Сікорського. Урочисте відкриття цього монумента відбулося 8 травня 1965 року. Основу його складає довга горизонтальна плита, на якій зображено застиглих у скорботі матір з дитиною. На ній напис: «Вічна слава героям, які загинули в боях за свободу і незалежність нашої великої Батьківщини!» Зліва 17-метровою свічкою стримить у небо білий обеліск з золотими цифрами 1941–1945. Під плитою — таблиці з іменами похованих у цій найбільшій на кладовищі братській могилі №217, де спочиває понад триста чоловік. Зліва — вихід з кладовища, над боковою огорожею — ліхтарі-прожектори, що освітлюють кладовище вночі. Справа — могили Героїв Радянського Союзу, поруч — могили партизанів.

Вище кладовищ — вул. Генерала Петрова, на якій міститься відділ іноземної літератури університетської бібліотеки, де зберігаються книжки на 19 мовах світу. Ще вище — вулиці, забудовані ошатними котеджами, які потопають у садах і виноградниках. Над усім цим архітектурним різноманіттям вивищується готель «Дружба», з вікон якого відкривається вид на Оноківці, Доманинці, замок.

Недалеко знаходиться лабораторія космічних досліджень УжНУ — найзахіднішого в СНД пункту спостережень за штучними супутниками Землі та астрономічна обсерваторія.

АЛЬПІНАРІЙ

Якщо спуститися до самого підніжжя Кальварії, то побачимо, що пагорб починається оригінальним сквером-альпінарієм — малим аналогом київської Володимирської гірки. Тут знаходиться пам’ятник художникам Й.Бокшаєві та А.Ерделі, творцям закарпатської школи живопису. Вже кілька років у сквері намагаються відродити стару ужгородську традицію квіткових виставок. Нагорі альпінарію викладено штучну гірку з жовтуватого вапняка. З неї бере початок потічок, який стікає в озерце на нижній терасі. Навколо росте самшит, ялівець, туя, біота, сосна, ялина, береза. Підібрано відповідні альпійські і субальпійські трави і квіти. Внизу площі розташоване кафе «Молочарня». Навпроти кафе — оригінальний ресторан «Червена ружа», збудований на початку ХХ століття як готель Берчені.

ЖУПАНАТСЬКА ПЛОЩА

Вище альпінарію — колишній будинок жупанату, споруджений 1809 року в стилі раннього класицизму, де колись розташовувались адміністративні служби Ужанського комітату (жупи). На фронтоні міститься герб комітату — чоловік з трьома колосками в одній руці і трьома жолудями в іншій. Емблема символізує родючість і лісистість Ужанської долини. Біля жупанату у 1890 році встановлено перші в місті 12 гасових ліхтарів, 1902 — електричні. Зараз тут художній музей, де зберігається понад 2000 творів живопису, графіки і скульптури. Тут найповніша колекція робіт закарпатських авторів Мункачі, Ревеса, Ерделі, Бокшая, Свиди, Шолтеса, Кашшая, Глюка, Коцки, Гарапка, Контратовича, Грабара та інших.

Через дорогу від колишнього жупанату бачимо будову загальноосвітньої школи №4, збудованої в стилі англійських маєтків. В її палісаднику — сторічний екземпляр тиса ягідного. Від неї дорога стрімко зривається вниз, до центрального ринку. Архітектура Жупанатської площі складалася віками без якогось єдиного плану. Площа асиметрична, розташована на схилі пагорба. Хоч її будівлі належать до різних епох, в цілому вони творять гармонійний ансамбль. 

Вище жупанату — реформатська (кальвіністська) церква, увін­чана восьмикутною булавою. Вона має цікаву передісторію. Ще 1546 року в Ужгороді відбулося найперше зібрання протестантської громади. У 1589 році проповідником призначили Павла Мішкольці з повним забезпеченням за рахунок фортеці, міста і общини. У ХVII столітті розгорілася жорстка боротьба між реформатами і католиками, що скінчилася перенесенням реформатського приходу на початку ХVIII століття до Радванки, де Адам Хорват–Павловецький віддав для його потреб свій маєток. Тільки у 1767 році проповідник Емеріх Дьєрді відновив громаду і в Ужгороді. З 1789 року імператор Йосиф ІІ дозволив збудувати нову церкву. 12 червня 1792 року місто отримало розпорядження виділити реформатам дві ділянки. 16 травня 1793 року закладено перший камінь нового храму. Храм у псевдоготичному стилі було завершено 1796 року і освячено душпастирем Юрієм Гедером.

СОБРАНЕЦЬКА ВУЛИЦЯ

Від площі Жупанатської починається найдовша вулиця міста — Собранецька, що тягнеться до Державного кордону України із Словаччиною. На початку вулиці, навпроти великого скверика, стоять два старовинні будинки XVI–XVII століття, побудовані у стилі побутового барокко. Це одні з найдавніших будинків міста. Далі, під № 32, знаходився так званий королівський винний підвал, який у 1860-ті роки переобладнано під ресторан «Скала» із 5-ма залами. Довжина головного коридору становить тут 300 метрів. Зараз, у зв’язку з аварійним станом приміщення, ресторан не працює. На вулиці є цілий ряд інших давніх винних підвалів. Наприкінці вулиці розташовується Ужгородський аеропорт.

КОЛИШНІ СКЛАДИ

Поруч з альпінарієм — складська будова ХVIII століття (вул. Ракоці, 2). Немов гриб-боровик, міцно вросла вона у землю, напружила свої кам’яні м’язи і неквапно поглядає численними вікнами на нескінченні вервечки машин і автобусів. Металева табличка на стіні засвідчує, що колишнє приміщення складів, збудоване ще у 1781 році, є пам’яткою архітектури й охороняється державою. Поставши при в’їзді на давнє міське торговище, склад вітав купців і служив візитною карткою міста. У його льохах зберігалися величезні запаси закарпатських вин. З часом в Ужгороді з’являються і нові, сучасніші склади. Після 1872 року, з відкриттям залізничної станції, головні складські приміщення починають концентруватися в її районі. Проте склад біля торгового центру міста не втрачає цілком свого значення. Лише з будівництвом критого двоповерхового ринку, основні функції по зберіганню товарів переносяться туди. Зараз тут знаходиться редакція міської газети «Ужгород». Міська рада у 2000 році прийняла рішення про створення у будівлі історико-культурного центру міста.

ПЛОЩА ПОШТОВА

Навпроти колишніх складів знаходиться площа Поштова.Її східний профіль утворено комплексом споруд поштамту. Основний заокруглений будинок у стилі модерн датується 1932 роком. Згодом до нього прибудовувалися нові служби. Зокрема, останній корпус здано в експлуатацію в 2000 році. Поруч на набережній знаходиться телефонно-телеграфний пункт. Навпроти поштамту — будівля міської ради, збудована у 1972–1973 роках (архітектор А.Медвецький).

НАБЕРЕЖНА НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Поштова площа виходить на набережну Незалежності — найкрасивішу в місті. До війни вона носила ім’я художника Гната Рошковича, після — Ленінградська. Уздовж набережної тягнеться одна з найдовших в Європі алей лип. Вона перетинає п’ять невеликих площ. Починається набережна невеликими сходами, що ведуть з площі Театральна. Один з перших будинків тут — кафе “Над Ужем” з численними підземними залами. Біля кафе — окраса Ужгорода — трьохсотлітній ясен. За ним — загальноосвітня школа №1 ім.Т.Г.Шевченка, побудована у 1912 році як угорська гімназія для хлопчиків.

Через площу Поштову проходимо по вул.Ракоці до саду Лаудона. Вулицю названо на честь видатного угорського політичного діяча графа Ференца ІІ Ракоці.

ДЕНДРОПАРК ЛАУДОНА

Цей маленький парк зараз охоплює двір дитячої лікарні на вул. Довженка та ділянку по другий бік вулиці. Його закладено у 1886 році викладачем ботаніки Ужгородської гімназії Іштваном Лаудоном. Спершу землі було досить мало, тому довелося економити кожен клаптик. Ботаніка підтримали гімназійні колеги, спільно викупили ділянку у магістрата і разом з гімназистами взялися за впорядкування й обсадження. Користуючись зв’язками з багатьма європейськими ботаніками, І.Лаудон швидко отримав необхідний посадковий матеріал, в тому числі рідкісні на той час гінкго, таксодіум, магнолію. З цього парку екзотичні дерева поширилися по всьому місту. Тисячі туристів спеціально приїжджають до весняного Ужгорода, щоб подивитися на цвітіння сакури і магнолії.

ПЛОЩА ПУШКІНА

Від дендропарку недалеко до пл.Пушкіна, що отримала назву від пам’ятника поетові роботи М.Поповича і К.Лозового, який встановлено у 1979 році. Велика левоподібна голова на білому постаменті, масивний ланцюг, подібний до того, уздовж якого ходив кіт учений. Усе просто і лаконічно, як у поезії Пушкіна. Поет задивлений на схід,у рідні краї, звідки ще за його життя примандрував на Закарпаття перший відомий тут пушкінський твір-романс «Чорна шаль». Два десятиліття біля пам’ятника проводяться свята поезії, присвячені річницям народження О.Пушкіна. А вперше подібні урочистості (ще без пам’ятника) відбулися в Ужгороді у 1937 році, до століття поетової загибелі. Тоді їх відвідали І.Бунін і А.Ладинський, який згодом відобразив підкарпатські враження в своїх історичних романах. На площі Пушкіна міститься обласне відділення На­ціональ­ного банку України. З двох боків на площу виходять вулиці І.Крилова і братів Бращайків. Недалеко звідси знаходиться вілла, в якій мешкав лікар Антон Бращайко, де часто бували його знамениті брати-юристи Михайло і Юліан, українські громадсько-політичні діячі міжвоєнної доби.

ПЛОЩА НАРОДНА

Неподалік знаходиться інша площа — Народна. Із цієї площі починається міський мікрорайон Галагов. Він активно забудовувався 1930-36 роках, коли тут було споруджено 27 багатоповерхівок на 397 квартир та 20 одно- і двоповерхових котеджів — переважно для чеських чиновників.

Тут височить будинок Народної Ради, споруджений у 1934-36 роках архітектором А.Крупкою в стилі конструктивізму. На високому цоколі з грубо витесаного білого мармуру підносяться шість поверхів. Гладкі жовтуваті стіни (колись були світло-сірими), великі квадрати вікон підкреслюють строгу простоту будови. На головному фасаді трохи виступає вперед величезний п’ятиповерховий ризаліт, збагачений чергуванням квадратних пілястрів з ефектною грою світлотіней. Всередині — облицьовані кольоровим відшліфованим мармуром сходи і вестибюлі. Завдяки продуманій системі вікон і скляних дверей увесь інтер’єр пронизаний сонячним промінням. Ззовні єдиною архітектурною прикрасою є портик із шести квадратних колон, що оформлює під’їзд. Колись майстер мікротехніки ужгородець М.Сядристий зобразив цей будинок на зрізі виноградного зерняти, позначивши всі вікна фасаду. На східному боці площі — будинок, у якому міститься товариство «Знання». Колись тут знаходився Ужгородський райвиконком. Навпроти нього — економічний факультет УжНУ, збудований у 1975 році. Ближче до річки — медичний факультет УжНУ, збудований у двадцятих роках як жандармська управа Підкарпатської Русі. У 1999 році тут відкрито пам’ятник Т.Г.Шевченку скульптора М.Михайлюка. У 2001 році основний прямокутник площі перед будинком Народної Ради піддано докорінній рекон­струкції із закладкою трав’яного газону і світильників.

ПЛОЩІ ДРУЖБИ НАРОДІВ І Б.ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Трохи далі Народної площі бачимо площу Дружби народів, а навпроти неї, на лівому березі Ужа, — площу Б.Хмельницького. Дві близнючки, з’єднані Великим мостом. Основу кожної становлять великі круглі клумби.

Великий міст почали будувати у 1934 році. На це було виділено значну суму у розмірі 8 млн.крон. Спроектований у стилі конструктивізму, міст із двома підземними переходами став до ладу у 1937 році. 

ПЛОЩА ЛАБОРЦЯ

Від Великого мосту через скверик виходимо до площі Лаборця, що лежить на перетині вулиць Закарпатської і Яна Гуса.  Це найзатишніша площа у місті. Вона так і залишилася майже незмінною із чехословацької доби, коли сформувалася навколишніми ошатними будівлями. Час на ній ніби зупинився, про нього нагадує лише тутешній магазин, що час від часу змінює своє обличчя.

УНІВЕРСИТЕТСЬКИЙ ПАГОРБ

Над площею Лаборця височить Університетський пагорб. Його схили спадають до вулиці Собранецької. Звідси нагору ведуть численні стрімкі вулиці: Керченська, Кавказька, В.Докучаєва, О.Грибоєдова. Уздовж пагорба проходить вулиця Університетська з основним корпусом та гуртожитками УжНУ. Оскільки вікна навчального корпусу виходять на всі чотири сторони, з них видно практично все місто.

Ще вище розкинулися виноградники. Весняними вечорами на пагорбі чути солов’їний спів, тому одна з його вулиць зветься Солов’їна. Нижче неї — один із небагатьох в Україні амфітеатрів, що по вулиці Кошіцькій, колишній Глибокій Дорозі. На цій же вулиці знаходиться турбаза «Світанок». На західних же схилах Університетського пагорба розкинулося ціле медичне містечко міської клінічної лікарні. Тут же в пологовому будинку з’являються на світ більшість малих ужгородців.

Біля лікарні розмістилася і сучасна будівля Інституту електронної фізики НАН України, відомого далеко за межами нашої країни.

ШАХТА

З північного сходу до Університетського примикає Шахтинський пагорб. Колись у цьому районі була вугільна шахта. У сімдесяті роки тут почалась забудова типовими багатоповерхівками. Більшу частину пагорбу вкриває ліс — традиційне місце відпочинку ужгородців. Неподалік знаходиться наймолодша з ужгородських шкіл — № 20, збудована у 1988-92 роках за проектом В.Ганзела. Вище розкинулися садиби, типові для гірських сіл. Згори, з-поміж дерев, добре видно правобережжя і значну частину лівого берега Ужа, де особливо виділяється готель «Закарпаття».

ЧЕРВЕНИЦЯ

Східніше Університетського пагорбу лежить гора Червениця.  Заросла густим пралісом, вона прикриває Ужгородський аеродром, літаки з якого розвертаються над цим величезним межовим каменем України, західним кордоном нашої держави. Тут у гарну погоду видніються червоні дахи вже словацького села Бежовце. У системі червеницького узвишшя виділяється висота Визволення, що знаходиться наприкінці вул.Собранецької. Тут стоїть пам’ятник «Україна — визволителям», відкритий 8 травня 1970 року. Його автори — скульптори І.Зноба і В.Зноба, архітектори О.Стукалов, А.Сніцарєв. Біля 11-метрової фігури воїна — камінь з написом: «Тут були завершені бої радянських військ за визволення Української РСР від німецько–фашистських загарбників у роки Великої Вітчизняної війни». Неподалік — прикордонний пропускний пункт. У сімдесяті роки тут відбувалися щорічні свята радянсько-чехословацької дружби.

БОЗДОСЬКИЙ ПАРК

Навпроти Червениці, на протилежному лівому березі Ужа розкинувся Боздоський парк, закладений у 1954 році на 58 га. Він має форму неправильного півовалу, обмеженого з одного боку вигином Ужа, з іншого — Боздоською дорогою. Це багатопрофільний рекреаційний об’єкт, призначений для відпочинку населення і масових культурних заходів. Тому тут простежуються три основні зони: зелених насаджень, атракціонів і господарської діяльності. Алеї парку засаджені насадженнями із суміші місцевих і привнесених видів, де поруч з кленами і ясенами росте софора японська, робінія тощо.

Тут відбуваються щорічні осінні ярмарки, різноманітні свята.  

ПРОСПЕКТ СВОБОДИ

Від парку уздовж Слов’янської набережної можна дійти до єдиного проспекту Ужгорода — Свободи, розбитого у 50-ті роки ХХ століття. Він тягнеться від річки аж до залізничного вокзалу, перетинаючи площу Кирила і Мефодія, сформовану на зламі шістдесятих–сімдесятих. Раніше тут була околиця міста, далі на схід і південь тяглися городи і кукурудзяні поля, зрідка траплялися окремі хати, лише вдалині виднівся залізничний вокзал. Домінантамм площі стали універмаг «Україна» та прилеглий Будинок побуту. У 1979 році  збудовано 14–поверховий готель «Закарпаття» (архітектор Г.Мігаль),  біля якого на проспекті у 2001 році відкрито пам’ятник добровольцям. 

КАФЕДРАЛЬНИЙ ПРАВОСЛАВНИЙ СОБОР

Наприкінці 1991 року православній громаді Ужгорода було виділено пустир на нинішній пл.Кирила і Мефодія для побудови там кафедрального собору. Окрім власне кафедри, тут будується духовний центр з актовим залом, школою для дітей і юнацтва. Комплекс включає також невелику церкву Кирила і Мефодія і церкву-дзвіницю св.Гаразда — учня Кирила і Мефодія. У 1994 році було освячено малу церкву і почато будівництво собору. Він, як і греко-католицький, теж присвячений святові Хрестовоздвиження, що відзначається 27 вересня. На спорудження собору пішло близько 2 млн. цеглин. Нині вже добудовується центральний барабан, на якому триматиметься головний купол. Собор має в основі 44 на 36 метрів, найвищий хрест сягатиме висоти 50 метрів над землею.

ПОКРОВСЬКА ЦЕРКВА

Проспект доходить до автобусного і залізничного вокзалів. Далі уздовж колії тягнеться вулиця Станційна — аж до залізничного переїзду. Неподалік нього вздовж річки пролягла Православна набережна, на якій у 1930 році російськими емігрантами збудовано Покровську церкву як храм–пам’ятник на честь загиблих у Першій світовій війні. Ця церква є зменшеною копією Коломенського храму під Москвою, збудованої у стилі російських шатрових церков. У 1979 році у приміщенні церкви було відкрито музей історії релігії і атеїзму. У 1991 році храм повернуто православній громаді. Зараз його ретельно відреставровано, оновлено купольні покриття.

РАДВАНКА І ГОРЯНИ

За залізничним переїздом починається мікрорайон Радванка. Тут на вулиці Лелекача, 27 є православна церква Різдва Іоанна Хрестителя. За Радванкою — мікрорайон Горяни (колишнє окреме село). Над ним височіє Горянський пагорб. Тут же знаходиться кар’єр, завод залізобетонних виробів, одна з вулиць в цих краях зветься Гранітною. З цього материнського лона міста брали камінь для його найдавніших будівель. Тут же відкрито найдавнішу в Ужгороді стоянку первісної людини. Згідно з опублікованою П.Совою легендою, саме звідси почалось виноробство в нашому краї, коли Зевс закинув сюди на заслання бога Діонісія. Горяни вперше згадуються в грамоті у 1250 року під назвою Гоздов (Hozdou). Перший історик Ужгорода К.Мейсарош вважав, що саме в Горянах знаходився найдавніший місцевий замок. У 1926 році тут здійснив розкопки М.Антал і знайшов замкові фундаменти. Проте це була не перша, а друга в Ужгороді фортеця. Після того, як Батий зруйнував фортецю на Замковій горі, замок було збудовано у 1248 році на цьому місці. На початку ХIV століття Горяни були одним із центрів повстання під проводом Петра Петуні. Після його поразки Ужгород і Горяни потрапили у власність графів Другетів, причому Горяни стали центром володінь однієї з гілок цього роду.

ГОРЯНСЬКА РОТОНДА

Найдавнішим храмом Ужгорода є Горянська ротонда св.Анни. Старіша її частина датується ХІІ століттям і становить собою закруглений шестигранник, товщина стін якого понад два метри. Всередині цієї частини міститься шість ніш. Друга частина церкви — готична нава, прибудована у ХIV столітті. Наприкінці того ж століття ротонду було прикрашено італійськими фресками (рід Другетів, що володів тоді Ужгородом і Горянами, перед приходом у наш край, мешкав у Сицилійському королівстві). У храмі збереглися фрески, розписані ще в ХІV столітті. Вони мають готичне звучання, що базується на досвіді італійської проторенесансної школи Джотто. У 1912 році над західним фасадом церкви надбудовано дерев’яну дзвіницю. А у 1927 році дах ротонди покрито гонтом. Реставрацію фресок здійснювали у 1932 та 1960-х роках.

ПЛОЩА ПЕТЕФІ І ПІШОХІДНИЙ МІСТ

Із Горян повертаємося через Православну набережну у найдавніший куточок лівобережної частини Ужгорода — на площу Петефі. Ще в ХVІІ столітті на цьому місці було болото. Згодом тут закладено постоялий двір «Чорний орел», в якому зупинявся Шандор Петефі. У ХІХ столітті на площі торгували худобою, сільськогосподарськими виробами. На початку ХХ століття тут був ринок городини. За свою історію площа змінила багато назв. Колись вона звалася іменем Т.Масарика, і тут стояв пам’ятник йому. Донедавна площа носила назву Возз’єднання.

Зараз площа складається із двох частин. В основі однієї — сквер із пам’ятником Петефі, встановленим у 1990 році. Пам’ятник було подаровано з Угорщини. Його автор — Ференц Бені. Типова для угорських міст скульптура дещо незвична для Ужгорода. Тен­дітна фігурка на низькій цегляній платформі нічим, окрім зеленого газону, не відділена від перехожих. До неї вільно підбігають дітлахи, підходять фотографуватися туристи. До сквера з чотирьох боків ведуть вулиці О.Митрака, Мукачівська, Швабська і Л.Толстого. Швабська — одна з найбільш давніх вулиць міста, першими поселенцями тут були німці-шваби. Біля скверу — дитяча школа мистецтв, де і розташовувався «Чорний орел».  Друга частина площі тягнеться уздовж насипу-дамби, що веде до Пішохідного мосту, який колись був транспортним. По ньому ходив перший міський автобус, з’єднуючи Театральну площу із залізничним вокзалом. Пішохідний міст став місцем встановлення у ніч на 1 січня 2001 року Арки Тисячоліть із знаками Зодіаку. Впродовж перших семи днів третього тисячоліття ужгородці, проходячи під Аркою Тисячоліть, загадували найзаповітніші бажання, які обов’язково повинні збутися, бо місто, яке з любов’ю вибудоване і випестуване його жителями, відповідає їм взаємністю.

З цього кінцевого пункту нашої екскурсії вже видно Замкову гору, з якої починалася і мандрівка, і місто.

МІСТО НА ЗЛАМІ ТИСЯЧОЛІТЬ

Здобуття Україною незалежності у 1991 році, наступне десятиліття розбудови нової держави, демократизація усіх сфер суспільного життя, перехід до ринкових відносин в економіці стали основою поступового становлення засад відкритого громадянського суспільства. Водночас постійно зміцнюються передумови процесів інте­грації України у Європу, економічне, культурне і науково-технічне співро­бітництво із світовою спільнотою народів, розширюються можливості туризму, транскордонного співробітництва в гуманітарній сфері та розвитку малого і середнього бізнесу. Не стоїть осторонь цих процесів і древнє місто над Ужем. Ужгород став своєрідними воротами, зв’язуючою і єднальною ланкою на шляху з Південно-Східної і Центральної Європи в Україну. До вигідного географічного і геополітичного положення міста ужгородці додають різносторонню і активну підприємливість, виключну працелюбність, традиційну гостинність, мобільність і комунікабельйність, володіння кількома мовами. Саме зусиллями своїх городян Ужгород набуває ознак європейського міста з розвинутою мережею ресторанів, піццерій, кафе, барів, готелів і магазинів, високими стандартами послуг зв’язку і таксі, добротним котеджним будівництвом житла. За останні десять років в Ужгороді відбулися якісні зміни і в можлиивостях отримання вищої освіти з десятків нових сучасних спеціальностей.

На початку третього тисячоліття Ужгород впевнено набуває іміджу міста зростаючої ділової активності, різностороннього транскордонного співробітництва, освітньо-культурного і наукового центру Карпатського Єврорегіону.

> > > Туризм Про Ужгород